Дівчина добровільно долучилася до війська й воювала на Донеччині. Попри втрату матері й тривалу відсутність зв’язку з батьком-військовим, вона продовжує службу.
Історію військовослужбовиці розповіли у 68-й окремій артилерійській бригаді.
Анастасія з позивним «Зоря» прийшла до війська у 22 роки. Не стала радитися з рідними чи влаштовувати довгі сімейні обговорення — добровільно прибула, щоб отримати повістку.
І лише за два дні повідомила матері телефоном, що вже проходить базову загальновійськову підготовку в навчальному центрі.
Для родини ця звістка стала потрясінням. Особливо важко її сприйняв батько, який на початку повномасштабного російського вторгнення намагався вступити до війська, але тоді залишився в резерві.
Коли донька долучилася до ЗСУ, за тиждень він повторив спробу й наполіг, щоб його направили до бойової бригади. Так став піхотинцем.
Відтоді батько й донька стали ще ближчими. Вони щодня листувалися в месенджері, ділилися розумінням того, що означає захищати країну.
Коли батько вирушав на позиції, попереджав Анастасію, з якого числа й на який термін буде «поза зоною досяжності».
Він пишався донькою та підтримував її рішення стати військовою.
Однак останні чотири місяці Анастасія не має з ним зв’язку. Батько перебуває на передовій, і достовірної інформації про нього немає.
Командування батальйону передало дівчині голосове повідомлення, записане батьком по радіостанції спеціально для неї.
Це стало підтвердженням, що він живий.
Відтоді — тиша. Анастасія продовжує виконувати бойові завдання й сподівається, що одного дня знову почує в слухавці рідний голос тата.
Від протитанкових комплексів до артилерії
Службу Анастасія розпочала у 101-й окремій бригаді охорони Генерального штабу.
Була номером обслуги протитанкових ракетних комплексів. Згодом підрозділ перевели до артилерії, де вона працювала з гарматами Д-44 та Д-30, а пізніше стала радіотелефоністкою.
Півтора року військовослужбовиця воювала на східному відтинку фронту. Виконувала завдання на Торецькому та Покровському напрямках, поблизу Кліщіївки, Часового Яру, Олексієво-Дружківки й Костянтинівки.
Одне з найважчих випробувань сталося у 2024 році в населеному пункті Зоря, де розташовувався командно-спостережний пункт підрозділу.
Російські війська інтенсивно обстрілювали його з різних артилерійських систем. Саме тоді Анастасія зазнала контузії.
Під час обстрілу цивільні почали панікувати, метушитися просто неба, кликати на допомогу.
Дівчина доповіла командиру про ситуацію, але отримала наказ не виходити з укриття до припинення обстрілу.
Навколо стояли дим і гар, руки й ноги мимоволі тремтіли, а кожен вибух змушував здригатися всім тілом.
Попри це, Анастасія підійшла до офіцера на командно-спостережному пункті й запитала, чи не принести йому води.
Він здивовано перепитав:
— Якої ще водички? Ви чого це, Настя? Сядьте на підлогу та перечікуйте обстріл.
Снаряд упав під вікном будинку, де переховувалася військовослужбовиця. Якби в цей момент вона перебувала надворі, могла б не вижити.
Внаслідок вибуху дівчина тимчасово втратила зір і слух, перестала розуміти, що відбувається довкола. Вона пам’ятає, як її підняли й повели, підтримуючи попід руки.
Водночас побачила, як побратими почали надавати першу допомогу пораненим цивільним.
«Коли вдягнула військову форму, то зрозуміла, що маю бути готовою до всього»
Анастасія навчилася діяти в небезпечних умовах, не дозволяючи страху паралізувати себе. Вона не стверджує, що перестала боятися. Натомість пояснює свою витримку внутрішнім переконанням.
«Коли вдягнула військову форму, то зрозуміла, що маю бути готовою до всього. Навіть до того, що до рідної домівки можу повернутися на щиті», — каже військовослужбовиця.
Коли поруч чоловіки починали боятися під обстрілами, дівчина намагалася підтримувати їх власним прикладом і показувати, що навіть у смертельно небезпечних умовах можна тримати себе в руках.
«Ну, подивіться на мене, я не плачу, не істерю, не скажусь, то чому ви такі перелякані? Все добре, адже ми разом».
Для Анастасії особливе значення має побратимство — відчуття впевненості, що поруч є люди, які не залишать тебе саму, а ти, зі свого боку, не покинеш їх у небезпеці.
Перший місяць служби в чоловічому колективі виявився непростим. Спочатку вона була єдиною дівчиною у підрозділі.
Узимку, за 15-градусного морозу, доводилося жити в наметі з мінімальними побутовими зручностями.
Чоловіки самі подбали, щоб вона мала все необхідне для гігієни та побуту. Згодом побратими стали для неї майже родиною.
Анастасія не намагалася доводити, що їй легше чи важче, ніж іншим. Просто працювала нарівні з усіма й поступово здобула повагу колективу.
Її досвід переконав: у війську стать не визначає здатності бути ефективною частиною команди.
Важливіші ставлення до обов’язків, готовність співпрацювати, навчатися та підтримувати інших.
Попри втрати, планує продовжувати службу
До 68-ї окремої артилерійської бригади Анастасія перевелася з особистих причин. Її мати тяжко хворіла, і донька хотіла бути ближче до неї, щоб підтримувати в останні місяці життя. Згодом матері не стало.
Нині військовослужбовиця задоволена безпосередніми командирами та стосунками в підрозділі.
За її словами, завдання ставлять чітко, без зайвого галасу й особистих образ, а за потреби військові допомагають одне одному.
Дівчина не романтизує війну й не стверджує, що військова служба підходить абсолютно кожному. Водночас переконана, що жінки можуть і повинні долучатися до захисту держави, якщо їхні сімейні обставини це дозволяють.
«Кожен з нас має додати свій особистий внесок в наше спільне майбутнє. Якщо ми всі почнемо розбігатися та ховатися по кутках, тоді здобувати перемогу буде нікому. Захищати самих себе ми маємо самі, а не перекладати власну відповідальність на невідомо кого», — впевнена сержантка.
Сьогодні Анастасія продовжує службу, виконує щоденні завдання й чекає на звістку від батька.
За її плечима — бойовий досвід, втрати й випробування, але вона залишається у строю та планує своє майбутнє у війську.
Раніше АрміяInform розповідала історію Дмитра з позивним «Калаш», який до повномасштабної війни працював водієм-експедитором. 25 лютого 2022 року він пішов до ТЦК, а вже наступного дня вирушив обороняти Київ.