Навіть якщо все дуже погано, варто боротися, говорить Віктор з позивним «Акушер». Він — лікар хірургічного профілю та вже кілька років працює в стабілізаційному пункті 72-ї окремої механізованої бригади, рятуючи поранених побратимів:
«Навіть якщо привозять на стадії клінічної смерті, ми намагаємося реанімувати, надати допомогу. І були такі випадки. Наприклад, ураження електричним струмом. Була стадія клінічної смерті. Нам вдалося реанімувати, завести серце та відновити дихання. Відправили в госпіталь і він вижив. Були такі моменти й з пораненнями».
У цивільному житті — акушер-гінеколог
У цивільному житті Віктор працював акушером-гінекологом у районній лікарні в Переяславі. 25 лютого 2022 року добровольцем долучився до ЗСУ. Одразу потрапив у 72-гу окрему механізовану бригаду, яка на той момент боронила Київщину. Спочатку у складі батальйону надавав допомогу бійцям безпосередньо на передовій:
«Доводилося і в наряди ходити, і займатися облаштуванням бліндажів. Тоді ще не було все так налагоджено, як тепер. Тому доводилося спати й просто неба».
Згодом Віктора перевели в медичну роту. Там було сформовано стабілізаційний пункт. І з того часу він працює саме в ньому. Розповідає, що через брак лікарів тривалий час працював як лікар загальної практики. А коли людей у підрозділі стало більше, то сконцентрувався вже суто на хірургії. Перелаштуватися було досить важко, адже специфіка роботи суттєво відрізнялася від того, що було в цивільному житті:
«І протоколи довелося вивчати з хірургії, і перелаштовуватися. Були складні ситуації, коли тобі привозять бійця з ампутацією, а ти не можеш нічого зробити. І доводиться вже „перекривати кран“ — накладати на судини зажими та відсікати ці кінцівки. Бо з ними вже нічого не можна зробити. Морально було складно. Адже ніколи не стикався з такими ситуаціями».
«Був такий потік поранених, що одночасно по три хірурги працювали»
Найскладнішим періодом Віктор називає бої на Вугледарському напрямку. Там 72-га бригада тримала оборону понад два роки, стримуючи ворожі атаки:
«Іноді надходило стільки поранених, що працювало по три хірурги одночасно. Був дуже великий потік бійців. Ми приймали не лише з нашої бригади, а й з тих підрозділів, які були поруч. Але працювали на адреналіні. Бо ми знали, що маємо рятувати життя. Втома була сильна, але адреналін зашкалював, тому втома не так сильно відчувалася».
Ворог полює за евакуаційними групами
Основне завдання Віктора та його колег — стабілізувати стан пораненого. Надати першу лікарську допомогу та якнайшвидше відправити в госпіталь. Адже чим швидше йому буде надано фахову допомогу, тим краще. За словами Віктора, оптимальний варіант — це 2 години від моменту поранення й до потрапляння в спеціалізований заклад, який може надати допомогу. Але в сучасних умовах це дуже складно. Адже ворог буквально полює за евакуаційними групами:
«Чіпати медиків під час всіх війн було заборонено. Бачиш червоний хрест — не чіпай. Але тут це не працює. Вони навпаки — полюють за евакуаційними групами. Дуже багато FPV-дронів. Вони ж бачать, що це медичний транспорт, але на це не зважають».
Небезпека на медиків чекає не лише під час евакуацій з поля бою. За словами Віктора, дуже часто цілями для ворожих ударів стають стабілізаційні пункти та навіть госпіталі в тилу:
«Зараз небезпека усюди. Вони можуть і КАБами по стабпункту ударити. Навіть FPV-дрони прилітають по „стабіку“. По нас декілька разів прилітали FPV на оптоволокні. Тож чекати якоїсь гуманності від ворога взагалі не варто».
Абсолютна більшість поранень нині від дронів
Основна маса поранень нині — від дронів. Здебільшого, від «скидів», говорить Віктор. Поранення множинні. Більшість може бути й не значними, але вони по всьому тілу:
«Кульових поранень зараз десь 3–5%. Іноді підриви на мінах. Інше осколкові — від артилерії, FPV та „скидів“. Більшість від дронів. Якщо ще у 2023 році ті ж FPV були рідкістю, то тепер вони всюди».
Життя — це найцінніше, що є. Тому варто завжди боротися за нього до останнього, говорить Віктор. Навіть якщо практично немає шансів на порятунок, медики все одно робитимуть свою справу:
«Це наша робота. Так, психологічно важко. Але перемикатися на те, що ти мусиш врятувати. Навіть якщо не вдасться зберегти, наприклад, кінцівки. Але якщо є шанс на життя, то його треба реалізувати. І були випадки, коли буквально повертали людей з того світу».
Працювати постійно в таких умовах важко. Тому потрібно знаходити варіанти для відновлення. У кожного вони свої, говорить Віктор. Головне — спробувати на щось перемкнути свою увагу:
«Я ходжу, гуляю. Дивлюся на фотографії своїх родичів. У мене онуки вже є. І це дозволяє мені відволікатися».
Саме родичі надихають Віктора продовжувати робити те, що він робить. Каже, що готовий на все, аби його рідні були в безпеці і їм не довелося переживати те саме, що і йому.
Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2025-05-21 06:16:00