Григорій Максимець має три спеціальності. До широкомасштабного вторгнення росіян працював у цивільній медицині у столичному регіоні. До війська приєднався в перші дні великої війни.
Медик констатує: за три роки широкомасштабної війни найбільший потік поранених був під час Курської операції: вогнепальні та мінно-вибухові ампутації, переломи нижніх кінцівок, поранення в грудну клітку, поранення в живіт тощо. Він детально та з фаховою деталізацією описує операції, які проводив із командою. І наголошує: поранені вижили та одужали. І на їхньому стабілізаційному пункті втрат не було.
Нині він майор медичної служби, начальник хірургічного відділення 71-го військового мобільного госпіталю. В цей час командує передовою хірургічною групою на Курському напрямку — уже протягом восьми місяців.
Цікаві деталі роботи бойового медика — у розмові з кореспонденткою АрміяInform.
«У мене три спеціальності: я хірург вищої категорії, лікар УЗД, ендоскопіст»
— Пане Григорію, розкажіть про свій шлях до війська: ви були хірургом, як я знаю, у цивільній лікарні. Розкажіть, коли та за яких обставин опинилися у військовій медицині.
— Я працював у приймальному відділенні Київської обласної клінічній лікарні на посаді хірургом. Також у Васильківській центральній районній лікарні. У мене три спеціальності: я хірург вищої категорії, лікар УЗД, ендоскопіст. Хірургічний стаж у мене з 2013 року.
Після початку анексії Криму, початку АТО, захоплення частини Донецької й Луганської областей і свого роду «замороження» конфлікту я зрозумів, що це вже готується плацдарм до великої війни, і до цього треба бути, рано чи пізно, готовим.
Відтак, коли вже почалося військове навчання росії на території білорусі, я вже зрозумів, що це — підготовка до широкомасштабного вторгнення. Хоча я думав, що вони будуть наступати з боку зі сходу, з росії.
Ми з родиною були підготовлені: зібрані речі, документи, тривожні рюкзаки, відремонтована та повністю заправлена машина. Родину планував відправити за кордон. У мене вже були куплені берці, форма, рюкзак, зібраний операційний набір…
У перші дні постійно бігав у військкомат і запитував, чи відкрився запис у ТрО. Мене записали — і я поїхав далі на роботу.
24 лютого, коли почалося широкомасштабне вторгнення, я зрозумів, що моя дружина знаходиться у такому стресі, що вони з дітьми просто не зможуть самостійно виїхати за кордон. Тому я самостійно вивіз родину за кордон і посадив на автобус. Пригадую, що до кордону, до Рави-Руської, ми їхали добу.
Коли повертався до Києва, то мені сказали, що міст у Стоянці вже підірваний, мене не пускали в столицю. Я пішов у найближчий військкомат, призвався у Збройні Сили, і 26 лютого 2022 року мене вже відправили у Львівський військовий госпіталь.
Чому я вирішив піти у військо? У мене сім’я — національно-свідома. Батько — кандидат медичних наук, матір — доцент, кандидат медичних наук. Коли я свого часу запитав батька, чому він став лікарем, він завжди відповідав, що обирав між двома професіями: медик або механік. Тому що, з його слів, якщо доведеться воювати з росіянами, то треба вміти або ремонтувати танки й машини, або рятувати життя людей. Та й дідусь у мене відсидів за націоналізм…
«Тікати — не варіант. Єдиний вихід із ситуації — йти в ЗСУ і захищати державу»
— Географію вашої служби опишіть, будь-ласка. Що найважче далося під час ось цього адаптаційного переходу з цивільного життя у військове?
— У Львівському військовому госпіталі у хірургічному відділенні ми почали приймати перших поранених, які були евакуйовані з Маріуполя: це були солдати «Азову» та з Азовсталі. Працював там три місяці, і потім мене відкомандирували в Івано-Франківський госпіталь. Там працював у хірургічному відділенні: лапароскопія, торакоскопія, видалення осколків, різні анастомози… Я просився, щоб мене відправили на ротацію і я поїхав на Херсонський напрямок, як начальник лікарсько-сестринської бригади. Там якраз я застав події, коли підірвали дамбу Каховської ГЕС. Були евакуації, поранені…
Згодом повернувся у шпиталь в Івано-Франківськ і почав шукати можливість перевестися в Київ. Звернувся в центральний госпіталь, щоб перевестися в 71 шпиталь. Вдалося.
Побув там місяць-півтора, а далі сказали сформувати передову хірургічну групу. І мене як командира цієї ПХГ відправили спочатку на східний напрямок. Згодом була Курська операція. Зараз вже пішов восьмий місяць, як ми з нашою групою працюємо на цьому напрямку.
Щодо адаптації… Події розвивалися дуже інтенсивно, російські війська наступали, було трохи й ніяково, і часом страшно. Невідомість, що далі робити. Але це мій вибір. І варто було осмислити та усвідомити цю ситуацію. Тікати — не варіант. Єдиний вихід із ситуації — йти в ЗСУ і захищати державу, не ховатися, і сподіватися, що щось буде краще колись. Та й діти виростуть, що їм потім відповідати? Що була війна, а батько ховався і тікав? У мене не було якихось технік самозаспокоєння: я просто виконував роботу та усвідомлював, що це мій вибір.
«Як операційну ми використовували те місце, яке було більш безпечне і для пораненого, і для медиків»
— На якій ділянці фронту був найбільший потік поранених за час вашого перебування у війську?
— Початок Курської операції. Переажно це були вогнепальні й мінно-вибухові ампутації, переломи нижніх кінцівок, поранення в грудну клітку, поранення в живіт.
Найбільше було поранень кінцівок… Але, дякувати Богу, за весь цей наш наступ, смертей у нашій передовій хірургічній групі не було. Всі стабілізувалися і відправлялися далі. У нас було три місяці інтенсивної роботи. Згодом по нас прилетіли дві ракети С-300. Нас врятувало те, що ми були у підвалі. З нашої групи, слава Богу, всі вижили. Оце єдине що я отримав акубаротравму під час цього випадку.
— Один із ваших колег, анестезіолог Єлизар Гранков, в інтерв’ю АрміяІнформ розповів, що «на стабіку відкрив нову картину своєї роботи як анестезіолог». Як вам дається служба в передовій хірургічній групі, порівнюючи з медициною цивільною?
— Картина зовсім різна. Якби мені сказали або показали, що є така хірургія на цивільній ланці, я б сказав, що такого не може бути. Тому що всі ці умовності (септики, антисептики, підходи до операції й до самого пораненого) — все категорично, радикально міняється.
Якби мені це сказали у цивільній хірургії, що можна оперувати десь в хаті, підвалі або в деяких випадках операції проводилися надворі, бо не вистачало місця під навісом… І так, ці поранені, які були оперовані в умовах, м’яко кажучи, нестерильних, виходять без ускладнень, як після оперування у цивільних лікарнях. Тому що життя важливіше за стерильність. Так, тут радикально міняється підхід до оперативних втручань.
На даному етапі життя переважає над стерильністю. Але потім, коли ми відслідковували всіх своїх поранених, які були в нас оперовані, то стерильність відходила на другий план. Так, інструменти стерилізуються. Але у якості операційної ми використовували те місце, яке було більш безпечне і для пораненого, і для медиків.
Авантюрка за авантюркою вже вісім місяців
— Курщина… Коли вперше дізналися, що будете працювати на цьому напрямку?
— Усіх старших з груп зібрали на ставці. Сказали, що от, планується така операція. Я тоді добровільно висловив бажання очолити передову хірургічну групу. Що мною мотивувало? У цивільному житті в мене є мотоцикл, я байкер. Тому, можливо, жага до пригод і мотивувала (усміхається — авт.).
До речі, коли я нашій групі розповів, що буде така «авантюрка» як Курська операція, це стало одним із написів на нашому неофіційному шевроні — «Авантюристи». Так у нас авантюрка за авантюркою і йде, вже вісім місяців.
— Який характер поранень наших військових тут? Чи є труднощі у логістиці? Як змінилося плече евакуації пораненого на Курщині, порівнюючи з іншими ділянками фронту?
— Не знаю, як по інших ділянках, але у нас питання щодо евакуації від лінії фронту з позицій і до нас ускладнене дуже. За рахунок FPV-дронів з оптоволокном евакуація настільки порушена, що це просто стає цілою проблемою.
Ми є другим плечем евакуації. Ми робимо тут і трепанації, і лапаротомії, і торакотомії, ампутації, АЗФи. Наразі у нас дуже хороші показники по резекції кишківника і накладанню анастомозів. Таких операцій у нас вже понад 27. Один за одним йдуть поранені з животом, і всі анастомози у нас спроможні.
До нас евакуюють медроти й кейсеваки. Від нас евакуація на наступний рівень — не проблема. А от евакуація з лінії фронту до нас — це велика проблема, оскільки зараз триває дронова війна. Буває, що евакуювати пораненого по декілька днів не можуть з поля бою, тому що дрони перекривають майже всі шляхи евакуації.
«З турнікетами біда…»
— Яка, до речі, у вас ситуація з ампутаціями внаслідок тривалого накладення турнікетів?
— З турнікетами у мене повна біда. Я не знаю, хто, де і як проводить навчання з приводу накладання турнікетів. Так, у нас було поступлення і до 120 людей на день, і так протягом тижня.
Сьогодні вранці, наприклад, у нас були важкі поранення, і в одного з них була травматична мінно-вибухова неповна ампутація лівої руки, а на правій руці стояв верхній турнікет. При цьому поранення було дуже точкове, дрібне і на кисті, але турнікет був затягнений аж на плечі. І цей турнікет стояв 1,5 доби. Так, ця рука з контрактурою і вона йде під ампутацію. І от в одного пораненого — мінус дві руки.
Як наших військових вчать правил накладення турнікетів — я не знаю. Але це просто біда з цими турнікетами.
Після трьох місяців Курської операції, коли ми переїхали на нову точку, мабуть, 20% всіх ампутацій — це турнікети. Особливо, в зимовий період, коли відбувається спазм судин і час накладання турнікета зменшується, то просто йдуть ампутації на фоні недопускання або неправильного накладання турнікета не по показах.
Про одну з крайніх і серйозних хірургічних перемог
— Якого пацієнта ніколи не забудете?
— Їх насправді дуже багато. Я не встигаю запам’ятовувати обличчя, але я пам’ятаю патологію. Зараз, в основному, це всі поранення в живіт. І всі поранення кишківника — у нас дуже хороші показники по оперативних втручаннях з накладанням анастомозів.
Ми стараємося їх відстежувати з подальшою їхньою долею.
Бо чим раніше поранені отримують кваліфіковану високоспеціалізовану медичну та оперативну допомогу, тим відсоток їхнього життя, як показує практика, росте.
Ми тут маємо контакт безпосередньо з провідним хірургом Центрального регіону, з головним хірургом Збройних Сил, постійно ділимося інформацією, відеоданими з ними. І у нас хороші показники.
Розповім про одну з крайніх і серйозних перемог… Хірурги зрозуміють цю патологію: поранення 5 см від зв’язки Трейтца, з повним відривом кишки, з пораненням печінки та поперечно-ободової кишки. Потім друге поранення голівки підшлункової залози, де надалі починається панкреонекроз з ферментативним перитонітом. Крім того поранення низхідної кишки.
Це було свіже поранення, ми зробили резекцію, наклали анастомоз біля дванадцятипалої кишки за Трейтцом, дали йому сандостат, зробили резекцію тонкого кишечника, і наклали ще один анастомоз. Наклали стому на товсту кишку, бо було поранення дуже велике.
І на фоні того, що ми йому наклали вчасно анастомоз, на 7-8 день у нього розвинувся
панкреонекроз і ферментативний перитоніт, бо було пошкоджено підшлункову залозу. Та анастомоз наш прижився, був спроможний на той момент, коли вже почали діяти ферменти, і поранений після гострого панкреатиту виписався. Нам навіть його фото надіслали, де він ходить по коридору.
Ну і з недавнього також було поранення дванадцятипалої кишки (нижньої горизонталі). Ми зробили мобілізацію кишки, коли ці поранення ушили, і наклали ще один анастомоз на тонку кишку, вивели асцендостому. І сьогодні вже, слава Богу, сьомий день, як було це важке поранення дванадцятипалої кишки: живіт працює, анастомоз працює, і наше ушиття кишки теж спроможне. Поранений одужує.
— Що особисто вас підтримує в цей складний для країни час?
— Часу вільного мало. Завжди треба розв’язувати питання як командирові передової хірургічної групи. Група завжди займається самовдосконаленням, пробує себе чимось зайняти у вільний час. Зараз весна все розквітає, настрій позитивний, бойовий, робочий.
Ми знаходимося у природних умовах і щодня бачимо, як все потроху розпускається і розквітає — за цим спостерігати дуже добре, бо ми всю зиму та осінь були по напів сирих та холодних підвалах чи укриттях. Настрою не було. Зараз сонечко вийшло, можна вийти трохи надвір… Якщо розвідки немає, щоб від FPV не ховатися. Тому намагаємося отримувати задоволення від сонця і розквітаючих квітів навколо. І нам, думаю, це вдається.
— Що для вас буде перемогою в російсько-українській війні? Що ви зробите найперше?
— Кінець — це коли я зможу спокійно поїхати до своєї сім’ї… І коли я приїду і не буду думати, що мені треба повертатися знову на бойове завдання.
Хоча зрозуміло, що ця війна — це наша незавершена справа. І вона над нами буде висіти ще довго. І мене це буде «мучити» ще довго.
Завершення війни для мене — це про справедливість. Бо коли я повертаюся в Київ і бачу, що поділили людей на тих, хто воює, і тих, хто живе. Тому я хочу, щоб це (війну — ред.) відчули всі. Бо це — доля України, ми від цього сусіда нікуди не дінемося, і до цього треба бути готовим.
Фото з особистого архіву Григорія Максимця
Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2025-05-10 06:47:00