Ще кілька років тому майже кожен чернігівець знав, хто такий Олег Шолох. Це – медійна людина, яка стояла біля витоків обласного радіо й телебачення. Контент, який створював Олег Шолох, завжди вирізнявся душевністю, западав у серця й не залишав нікого байдужим.
Для Олега Шолоха радіо й телебачення були не роботою за графіком, а життям, яке він любив і прожив на повну. А статус журналіста, попри різні заслуги і нагороди, залишається для нього найвищим у житті.
Із нагоди Дня працівників радіо, телебачення та зв’язку згадали з Олегом Шолохом колишні часи й торкнулися сучасних тем.
Олеже Петровичу, хоч це й було давно, але давайте пригадаємо, як починався ваш шлях у журналістику?
Можна сказати, що шлях у журналістику почав із четвертого класу, коли став писати заміточки в газету, яка тоді називалася «Комсомольський гарт». Безумовно, перші проби пера були про друзів-однокласників і шкільне життя, бо про що ще міг я тоді розповідати? І, звісно, що ці перші замітки були перероблені та відредаговані, але мені, школяреві, було неймовірно радісно бачити своє прізвище в газеті. А потім поступово відбувалося зростання у професії.
Журналістика була вашою мрією?
Завжди мав мрію навчатися на журналіста. До того ж, сильне враження на мене справив популярний у ті часи фільм «Журналіст». У ньому йшлося про репортерів, які працюють у центральних виданнях за кордоном. Тож була мрія, що після закінчення університету все саме так і буде. Звісно, в реальному житті не всім це вдавалося. Закінчуючи Київський університет, я вже працював на радіо. А до того, навчаючись у 9 чи 10 класі, працював на пів ставки у газеті «Робітниче слово» при камвольно-суконному комбінаті, до речі, такі газети раніше були мало не при кожному підприємстві. Тоді ж я ще захопився фотографуванням, то й знімочки мої в газеті друкували. А писав, безумовно, про людей, які працюють на комбінаті. Тоді там здебільшого працювала молодь, то про молодь я й писав. Під час цієї моєї роботи в «Робітничому слові» мене примітили на обласному радіо, і я почав носити на радіо свої заміточки, а їх там уже озвучували.
Чи правильно розумію, що надалі все своє професійне життя ви й присвятили радіо?
Саме так. Уже згадував, що після університету почав працювати на радіо. Але мене запримітили на телебаченні. Мене, до речі, телебачення також цікавили, то, працюючи, доріс до головного редактора телебачення. А потім настав час, що запропонували очолити радіо, так і став заступником генерального директора з питань радіомовлення. Хоча, якщо відверто, я цього не дуже й хотів. Навіть місяць чи два вагався, бо вже «вріс» у телебачення, все мені було звично та зрозуміло. Але все-таки пропозицію стати керівником радіо прийняв.
Із чого почали роботу на радіо як керівник?
Із технічного переоснащення, бо це вже була вимога часу. Адже починалася комп’ютеризація, всі починали застосовувати комп’ютерну техніку в роботі, а на радіо цього не було, працювали з плівкою. То я почав звертатися до чернігівських потужних підприємців, аби вони допомогли в цьому питанні. І скоро на радіо з’явився перший комп’ютер, який я поставив на ефір. І поступово сучасної техніки більшало.
Мені вдавалося співпрацювати з підприємцями, бо завдяки роботі на телебаченні я вже був впізнаваним. На телебаченні я вів центральні програми, новини й була така передача «Тиждень». То коли я приходив до бізнесменів, мене по обличчю впізнавали.
Так поступово обласне радіо стало комп’ютеризованим.
Але окрім вирішення технічних питань, треба було осучаснювати й творчу, редакційну політику, вести колектив за собою. Бо працювали тоді в команді і досвідчені колеги, які давали мені настанови, і молодь почала з’являтися. А молодь – це свіжа й прогресивна кров зі своїм уже сучасним баченням світу і творчими бажаннями.
Як саме вам хотілося вдосконалити роботу?
По-перше, мені хотілося розширювати мережу радіомовлення. Це було пріоритетом. Бо в деяких районах чернігівське радіо було недоступним для людей, а обласне телебачення й поготів. Тому й хотілося розширювати мережу, йти до людей.
Національна рада виділяла частоти для мовлення, то я їздив на всі конкурси, боровся за частоти. Звісно, щось вдавалося, щось ні, але, до прикладу, в Сосниці, Новгороді-Сіверському обласне радіо для людей стало доступним.
А потім почався перехід на FM-мовлення, мережа почала розширюватися. Тобто паралельно з ефіром на звичній мережі обласне радіо можна було слухати на FM-частотах. Зрозуміло, що в FM-трансляціях було більше музики, але це все одно була перемога.
І яка ж то була радість, коли обласне радіо виходило в ефір, а з районів телефонували люди і дякували.
Наскільки знаю, ви на своїй посаді не тільки вирішували адміністративні питання, а й встигали займатися творчістю. Розкажіть трішки і про це.
За футбольною аналогією я сам себе називав граючим тренером. Я вів програми на радіо. А потім мене запросили на телебачення бути ведучим програми «Особистий простір». Щоправда, спочатку був ведучий із Києва і над проєктом працювала столична команда. Але так сталося, що ведучий згодом не захотів їздити з Києва до Чернігова. То генеральний директор нашої телерадіокомпанії запропонував мені бути ведучим. Це була програма про людей, їхні долі. Мені, до речі, завжди такі душевні теми були цікаві, тягнувся до них. І паралельно була робота на радіо. То, як кажуть, бігав між студіями. Тому що телебачення розташовувалося в одному місці, а радіо – в іншому. Це нині все – на базі Будинку радіо. Його, звісно, як Суспільне з’явилося, модернізували, добре оснастили технічно, багато новацій там запроваджені. Технологічно все змінилося. То трішки і за нових умов я попрацював, а потім пенсія прийшла…
Як виповнилося 60 років, то ви одразу пішли на відпочинок?
Уже в 60 років мені можна було йти на пенсію. Але я чотири роки перепрацював. А потім з’явилося Суспільне і почалося різке скорочення людей на радіо й телебаченні, бо ефір скоротився. Якщо раніше обласне радіо мовило чотири години на добу, а FM-радіо взагалі цілодобово працювало, то нині радіоефір – це 25 хвилин вдень і стільки ж – увечері.
Чим ви нині займаєтеся?
Я всім кажу, що пенсія – це час для відпочинку, то й відпочиваю. Коли світло є, дивлюся телевізор, черпаю інформацію з «ЧЕЛАЙН». Натомість сам уже практично нічого не пишу. Якщо відверто, то вихід на пенсію мене трішечки підкосив. Сказали, що треба давати дорогу молодим… Але коли ти працюєш, ходиш на роботу, то ніби перебуваєш у вирі життя, твій внутрішній мотор працює. А на пенсії цей мотор ніби зупинився. Років зо два мені щодня снилася робота. А хіба могло бути інакше, якщо все життя віддав улюбленій професії? Мабуть, через ці внутрішні переживання стався інсульт. Нині потрошку оговтуюся. Безперечно, спілкуюся зі своїми колишніми колегами. Із Павлом Солодовником – на зв’язку, коли, звісно, це можливо, бо він служить. Узагалі цікавлюся, як хлопці, які в армії, як Олександр Гавриленко, Олександр Андрійко та інші. Принагідно з якимись святами чи в день народження намагаюся привітати. Взагалі мені багато людей телефонують, хто мене пам’ятає: щось спитати чи порада якась треба. Звісно, що відгукуюся. Ось днями телефонував Анатолій Тютюнник, колишній генеральний директор нашої телерадіокомпанії. Хочу згадати також інших колег, із якими працював: Валентину Громову, Надію Дерев’янко, Вадима Балінського, Віктора Попка, Віру Лисицю, Миколу Джеваго, Миколу Ігнатенка, Андрія Хоружого, Альбіну Руднєву, мою багаторічну помічницю Валентину Сільську, а також ветеранів яких уже немає – Олену Кияшко, Юрія Ганжу, Миколу Кохана, Володимира Кужельного й інших колег. Я згадую цих людей, бо їм належить частинка мого серця. У мене взагалі був девіз: усе життя працюю і все життя вчуся. То багато чого від цих людей навчився.
Напевне, тема людських доль упродовж багатьох років роботи була для вас особливою?
Це правда. Я дуже любив багато їздити у відрядження, особливо в села, бо я людина – міська, і сільське життя мене завжди цікавило. Але в мене аж сльози на очі наверталися, коли бачив сільських людей із порепаними від праці руками. Завжди думав, чому в багатьох бабусь зігнуті спини. А тому, що вони на буряках зігнулися від важкої щоденної роботи і сонця не бачать. Я завжди до таких людей із повагою ставився, щиросердно.
Узагалі доля кожної людини – це ціла епоха. Бо люди пережили Голодомор, війну, інші події, зокрема відбиток свій накладає і нинішній дуже важкий для нашої країни час.
Напевне, немає жодної людини в Україні, яка не мріє, щоб скоріше настав мир, щоб не гинули наші хлопці…
Я завжди вислуховую людей, тому що їхній досвід – безцінний. Усе життя працював і все життя вчився у людей.
Років 10 я вже не в професії, але люди згадують, впізнають на вулиці, підходять. Звісно, не молодь, а старші люди. Пам’ятають наше чернігівське телебачення, радіо, навіть назви тих програм не забули. Це все дуже приємно. Напевне, таки не дарма багато років віддав улюбленій справі.
Ірина Осташко
Запись Людина-епоха чернігівського радіо Олег Шолох: «Люди досі впізнають мене на вулиці» впервые появилась ЧЕline |.